НА ЧУМАЦЬКОМУ ШЛЯХУ
ОЛЕГ КЛОПОТОВСЬКИЙ
* * *
Трави лугові
Долу похилені
Пажеті скошені
Небо осінєє
Чисте бездонне
Вітрами повитеє
Із тиші немовчної
Сонце зіп’ялося
По небу дибає
Птаха самотняя
Зграї відбилася
Крилами тріпає
* * *
Завзято пнеться земляна
Квітчаста сила молода,
І наливаеться рилля
Пружними м’язами зерна.
А сонце лине із гори
Горячим вітром запашним –
Травневі достигають дні
Паркі, духм’яні, золоті.
ВЕЛИКОДЕНЬ
В блакитній безодні -
золоті жарини,
то в мертвих жилах -
сонячне насіння.
Вже відгулули ми
кінець світа,
знов дочекалися
Велекодня.
Коло замкнулося, –
навпряжки ідти, –
поле перекопане
вздовж та впоперек,
стежка неорана
по-над прірвою,
що, наче друзка
у небо встромлена.
Ніж у холяві
поміщається,
день гомінкий,
та ніч місячна,
і, якщо очі вже
запорошило,
най душа стане нам
за поводаря.
* * *
Сьогодня Бог справляє іменини, -
задарма хлеще золотом по крівлях, -
дивитися несила, долу очі.
Зомлілий, геть дрімає вартовий
на варті під барилом пива,
по кружках розливається омана...
І бути німфі знов при баришах –
смагляворукій тай не знати:
втамує спрагу тільки оковита.
БЕЗСОННЯ
Серп місяця на мінареті серпня.
На зірці чорт сягає в місто.
Сумління – сорміцький дар поета
до ранку
хмари
тужні
котить.
В Багдаді спокій,
тільки протяг чорний
в провудках
сонний
пил
пороше.
* * *
Відплинули купальські ночі
у темних водах забуття,
та заходився Опівнічник
зелені коси розплітать.
Різблений сонячний ковчежець –
в траві згасає палий лист,
сосці рожеві горобини
горячим соком налились.
ОСІННІ АКВАРЕЛІ
Залишений гостями дім,
Прожитий час.
Журавель в Ирії,
Синиця в рукаві.
У пасмах сивих -
Чисте щире небо.
ТРИЗНА
Розгорне вузол крил тугих Вітер–Ярило,
Запліднить сердце пилок травневого сонця,
В волошкових обіймах пташинного свисту
Заколишуться душ мандрівні парасольки.
БУР’ЯН
На роздоріжжі
відкритім вітрам перемітним, -
з долу повіе,
дмухне з заповідного саду,
небо засурмить,-
сіє бур’ян при дорозі.
* * *
Із торбою гріхів - Останній Дармограй:
Ні меч завзятий, ні пряме вітрило
Не боронять непевних на шляху,
Якщо душа відлучена від тіла.
* * *
Улови на дні криниці
мій лункий веселий голос -
ми зустрінемось, кохана,
у стрімких глибинах сну.
Відлітаючим у Вирій
штучні крила не підмога -
їх на спомин про недолю
подаруємо вогню.
Ми зустрінемось, кохана,
за півголоса до тиші,
серед зоряних туманів
на Чумацькому шляху.
У небісному убранні
душі нові невпізнанні -
крізь твоє прозоре тіло
непоміченним пройду.
* * *
Щастя повниться болем,
осінь – жбурляють листя
кулями фальшивих банкнотів
до ніг індіанських божків.
Миттю повниться вічність,
щастя жадає доля,
коли на тонкій павутині
сердце здіймається в небо.
Одна у порожній квартирі
дитина вигадує казку:
Колись, у далекій країні
з тобою ми жили-були...
ЗАПОВІТ
Я пропив свою обручку,
А хреста не знаю зроду –
Розпадається за вітром
Знічав’їла врода.
Накрапає дощ із неба,
Вітер б’є у груди,
Так, що мертвому в могилі,
Певно ліпше буде:
Разом відболять болячки,
Душа в Ирій злине,
Вишкірятимусь зубами
У труні зопрілій.
Почивайте в миру слава
І чорна погуда,
Прощавайте, добродії,
До страшного суду!
***
Ангел з неба злітае,
Падае чорне крило.
Край ліжка тихо сідае,
Долоню кладе на чоло:
Пастух гонористу телицю
Пустив на далек луку,
А сам головою схилився,
Забув про батіг і дуду...
* * *
грудневий вечер
філіжанка кави
бляшаний півник
у імлистій висоті
відкриє напрям
західним вітрам
і злине
у снігову круговерть
де твердь
ще поки не відділена від вод
туди
де чорне
хутро
ночі
виходжує гребінка-заметіль
у топку щіль
між простором і часом
та врешті
голосить квітчасто
й б’є інестим осяяним крилом
в віконній шибці
крижаний світанок
ХАРАКІРІ ПАНА БОНДА
ясраво-морозним ранком
одягнутий в білі шати
непохитний духом мов скеля
в оточенні найближчих друзів
прочитати прощальну танку
в якій життя
порівнюється із мерехтливим мереживом на крилі метелика
а потім
з гортанним сміхом
проштрикнути собі живіт коротким мечем
щоб в останню мить
усвідомити себе черговим екземпляром у колекції етмолога-бога
за інвентарним номером
нуль-нуль-сім.