НОТАТКИ НА ОПАЛОМУ ЛИСТІ

ЗБІРКА ТЕКСТІВ

Склав О.Клопотовський

Титул А.Машковцев

Верстка, дизайн В.Чехова

Камертон неба вже бренить нотою чистої осінньої туги. Ледь чутна людям, вона настільки явна для птахів, що журавлі здатні обіпертися на неї крилом аж до самого Босфору.

Навіть гуси на подвір’ї б’ють крилом, вдивляються у вистигаючу височінь в дивній тривозі.

Літо вже за обрієм, і не повернути гарячих яблучних днів, як не повернути у височінь занепадаюче сонце.

І злітає лист. І оголюється простір. І розумієшь — ось, минуло ще одно літо, минуло без вороття…

ПРИСМАК СВЯТА

1. ВПАЛА ЗІРКА

Гомінке миготіння під крижаним склепінням жовтневого неба. На мить розпластавшись по німому вітрові білястою гривою (як завжди, запізно, похапцем, — якесь невизначне: “най буде усе гаразд!”), зірка топиться у проваллі вулиць.

У зачарованій країні оживають вікна. Зі сходу, визначаючи зубчасті обриси, насувається світанок. Під його ретельним різцем набувають ваги крони дерев на протилежному боці вулиці. Оголошуючи перехрестя тріскотінням механічного цвіркуна, кліпає жовте, у ореолі сутінок, око світлофора. З потойбічним гулом з’являється тролейбус. За льодяниковим склом напівпрозорого шлунку пливають майже перетравлені тіні перших пасажирів.

Жовтень, 1997 р

2. У ОЧІКУВАННІ

Віддзеркалення досвіткового ранку у псевдоготичному вікні. Велетенська лупа склепіння стелі вирізняє дрібниці. Загал скритий за обрієм даху.

Клубочаться тіні. Звуки викривлені луною. Час завмирає.

Зал очікування — розпуття, що перетинає шляхи тих, кому решту життя їхати різним класом. На споконвічних клунках закушують домашнім або сплять у закляклих позах селяни. Поблискують окуляри цапобородого інтелігента. Навсидячки, догори обличчям, сплять двоє військових у однакових чорних шапочках на виголених головах. Енергійно метушаться жебраки. Кривий каліка, за склянкою кави, розважає розмовою зомлілу від нудьги і безсоння буфетчицю. У високих сутінках, по-під самою стелею, буяють сни. Бог дарує зазирнути у них тим, хто пильнує.

Листопад-грудень 1997 р

3. ПРИСМАК СВЯТА

Коли до свята залишається обмаль часу це означає, що головне позаду, адже, у святкуванні найчарівнішим є саме його очікування.

Заздалегідь розквічене безліччю приємних дрібничок, воно набуває в уяві жвавості і глянцю кольорової фотокартки, що під доторками дійсності вітшає, тьмянішає, щоб згодом загубитися десь між вкритими пилом сторінками пам’яті.

Тоненька жилка знову починає тенькати тоді, коли, власне, настає довгоочікуване свято. Марно чекати уникнути клопотів, ввергаючих душу у прірву буденної самотності, із немовчної тиші котрої з’явиться рій маленьких докучливих нащо? куди? чому?, від жала яких позбавляє одна смерть. І тільки горілка здатна переконати в тому, що все відбувається, дійсно, майже так, як уявлялось…

І лише пізніше, коли вже прибрано останній посуд; пізніше, вже в постілі, коли впавши на твердий грунт реальності, мрія остаточно закарбується у розквічений уявою спогад; на коротку мить його прощального спалаху на межі сну, наші усміхнені уста відчують чарівний присмак свята.

Липень-грудень 1997 р.

4. СТІНА

Скрипуча спиця у ступиці світотворення; пригнічена до землі древня споруда, покинута наодинці зі своїми привидами; занедбаний старечий дім, вистигаюче тепло котрого ледь здатно втримати що дальш світлу, все більш пташину душу.

Маленький човник у стрімнині подій; легке вітрильце, відкрите усім вітрам; гнучке гіллячко на замшілому пні.

Між ними — прозора, але глуха стіна нерозуміння, завтовшки у людський вік.

1997 р.

5. СПРОБА

Сеанс нічної медитації. Миготіння яскравого життя на тлі екрану. Цигаркова зірочка над сплячим містом. Провалля сну. І завтрашній ранок, як ще одна спроба прожити чиїмось життям.

Червень 1997 р.

НОТАТКИ НА ОПАЛОМУ ЛИСТІ

Хочу млинців, як пекли мені бабця

повних, мов сонце, пухких, мов земля:

червнем заквашених, липнем підсмажених,

з глеком духмяного серпню бджолиного.

... Так не смакує, як, перше, хлопчиною —

ген, промайнуло дитинство безжурнеє ...

серпень 1997 р

1. Відкриті два шляхи: зріктись себе, цілковито розчинившись в Божій волі, або в опануванні обставин загартувати власну.

У першому випадку — приймаєш світ, як дар; у другому — намотуєш його на стрижень власної особистості.

Жоден із шляхів не є хибним. І на кожному чекатиме вірогідна поразка.

2. Дух — митець, тіло — інструмент у його руках, за допомогою якого він творить самого себе: огрядне тіло підкоряє дух; виснажене — оголює його; добре налаштоване —звучить в унісон.

3. В кожному із нас живе принаймні дві істоти. Одна — віддає накази, виходячи з обставин і склавшихся стереотипів, інша — приймає рішення щодо їх виконання. Порозуміння між ними призводить до повного глибинного злиття із життям.

Кожна істота намагається взяти верх. На їх врівноваження виступає третя сила, що зветься досвід. Робота з нею є процесом безмежним, а суть її — є суть божественна.

4. Якщо Іпостасі (Отець, Син, Святий Дух) спроектувати на людське життя, то для мене це: поезія, як чиста духовність; підприємництво, як спроба втілення божих заповідей; бойові мистецтва, як спосіб трансформації енергії. Упорядковуючи своє життя, я пізнаю Бога.

5. Яким тонким є полотно життя! Усвідомлення того, що кожної миті воно може перетворитися на саван — це вже — дещо!

ІІ

1. Життя є суть набір приоритетів. Зміна приоритетів характеризує нову віху і нову якість наповнення життєвим досвідом. У мудрих завжди — недобудований дім, недозароблені гроші, недовипестувані діти, недоспівана пісня. Це спрямовує у майбутнє, запобігаючи пересиченню, і наділяючи тією дивовижною довічною силою, що зветься наснагою до життя.

2. Життя однаково радо відкриває свої обійми всім. Необхідна певна мужність розчинитися у тонкопливному перебезі подій і знову віднайти свою волю.

3. У слабкості, що визволяє із полону шаленого життя, дозволяючи справляти лише найнагальніші потреби; хворобливо прислухаючись до внутрішнього стану; між кольоровими снами і спогадами про втрачений рай дитинства раптом розумієш — найважливіша у світі подія відбувається зараз, у цьому самому місті, саме з тобою!

4. Як легко жити без емоцій… Як непомітно опадає листя…

5. Смерть бере, коли людина стомлюється жити. Але це не кінець, не безодня безстрокового сну, а скоріше короткий відпочинок перед виходом на іншу площину світосприйняття. Спокійно, ретельно, урочисто готується вмерти святий, а грішного і на тому світі чекатиме пекельний вогонь пристрастей і поневірянь.

Жовтень-січень 1999 р

ІІІ

1. Щасливе дитинство захищено стіною батьківської любові. Безжурна юність вже захмарює чоло зморшками перших зобов’язань. Вільними є лише спогади. Відношення до випадку, як до факту зумовленого, здатне підвищити ступінь вільності дійсного життя.

2. Дитинство — Вирій для розвитку тіла. Необачна юність пестує душу. Зрілість є ристалищем духу. Набуте і збережене визначає можливість реалізації віку Жовтого Листя.

3. Тонкі парости духовності, зрощені у сім’ї, дружбі, коханні, згодом, підносяться до палкого всеохоплюючого почуття любові, що хоча б раз у житті, відчуває кожна людина.

4. Часто ми схильні не помічати близького щастя. Доля бере на себе працю нагадати: недугом — про здоров’я, розлукою — про пристрасть, негараздами — про нерушимість уз. Досвід оберігає від більш жорстоких уроків.

5. Не бійся явних бажань — властивість збуватися мають найщиріші потаємні. Поринувши до глибин душі, необхідно віднайти їх зародки, щоб свідомо плекати, або знищити у самій суті.

6. Часом, найкращим виходом здається смерть. Та, тільки но промінчик надії прорве хмари розпачу, як ми радо кидаємось у обійми життя.

Квітень-травень 1999 р

ЗАПОВІТ

1. TERRA INKOGNITA

- Досить!

Я виринав із почини сну з гудящою головою і печаттю беззвучного крику на устах: “ Досить! Безпорадне чекання скінчилось!”. Останнє я проказав вже вголос, остаточно прокинувся, і, раптом... повірив у сказане. Ступор чергової бізнесової катастрофи, розширившої клуб моїх кредиторів підданими Канади, був позаду. Я відновляв можливість діяти.

Два шляхи лежали переді мною. Перший — манив у знайомому до болю країну стихійного підприємництва, де вірогідна поразка просто гарантувала на життя чистонеба, інший — вів до TERRA INKOGNITA найманої праці. “Молодым — везде у нас дорога, старикам — везде у нас почет” — спливали у пам’яті бадьорі рядки радянського супер-хіта. І, хоча до старечого почесного спокою дякувати Богові! — мені ще далекувато, і до всюдихідної молоді когорти можливо прирахувати хіба що зосліпу — все ж, маю щастя знаходитись у тому квітучому віці “до сорока”, що ще дражнить надією на статки.

Відтак, вважаю, що долею мені даровано перше виграшне очко: 1:0 — на користь успіху.

“Потрібні на роботу:… Заздалегідь, відкидаю: “… порядні … комунікабельні … із перспективою росту…”, “… віком до тридцяти років…”, “… із власним автотранспортом…”, “… із знанням іноземної мови та ПК…”, “… для обробки кореспонденції вдома із заробітком від 200 у.о.” Аж, ось: “Надається можливість роботи у міжнародній банківській системі (!) … Навчання за рахунок фірми (!) … Працевлаштування (!) … Стартовий капітал — надається (!)…” Манна небесна!... Звісно, - лажа!... А, раптом?!…

Все ж спокушаюсь. Стомлений голос на іншому кінці дроту скоромовкою повідомляє: “Об’яви не давали — чиїсь дурні жарти, а дзвінки ваші — та й у ваші ж печінки!…” Злякано кладу трубку.

…“Фірмі потрібен менеджер із стажем роботи у оптовій та роздрібній торгівлі”.

Зваживши базарний досвід архідостатнім, — впевнено дзвоню. Домовляємось на зустріч.

…“На роботу потрібен експедитор”... Вік?” — … “Добре…” — “Що ж, зайдіть о …”

Останні дві об’яви жирно обводжу синім. Синій — колір надії.

Спека. Повно справ: поголитись, випрасуватись, причепуритися — зустрічатимуть бо по вбранню! Поспішаючи, геть спітнів — виявляється даремно. Марно прочекавши добру годину у спілці конкурентів на вожділенну вакансію менеджера, покидаю вечірку….

Щоб якось розважатись, забрів до Центру зайнятості. Як водиться, відстояв чергу: “... Робота ... Є... Так... Двірником... П”ятдесят гривень... Або ж, — на буряки... восени — цукром отримаєте... Інженер... Так, є... 200 гривень… Та ж — не платитимуть ...”

Годі казати, — експедитором я теж не став. Забракувало почуття гумору.

ІV

…Все ж — везе! Випадкова зустріч — знайомий дав адресу вербовочного центру: «- Гарні гроші».

Явочна квартира. Пароль. Зовсім не відчуваю себе Бондом —булигаю на серці — затята, з пелюшками повита, любов до Батьківщини.

Чорно-білою ретроспективою замиготіли спогади: друзі, родина, дитинство… перша одиниця з поведінки… Ось вже й донечці моїй у вересні — до школи… Тим часом, рекламна листівка, поволі, тьм’янішає: померанчі, що я сподівався збирати, перетворюються на помідори, море відступає на кілька кілометрів, а платня, за відрахуванням витрат, зменшується, майже, до вартості зворотнього квитка.

…Проходжу КПП під’їзду. Мружусь на сонце: “ — На сьогодні — досить. Рахунок рівний: 1:1. Але ж в моєму резерві ще залишається: а) море вільного часу; б) тридцять копійок у кишені; в) три сотки картоплі, не доїденої жуками; г) віра у світле майбутнє, і, — головне! — жагуча наснага до дії”.

Липень, 1999 р

2. ЗАПОВІТ

…Я відчув запах крові вже тоді, коли перший пластун з’явився із дірки вентиляційного отвору, нерішуче пробіг до середини стіни, і злякавшись безмежжя білого простору, зигзагами чкурнув назад. Згодом, було протоптано надійні стежки і, ореол експансії розширився шафкою, буфетом, раковиною.

Терпець урвався, коли я помітив рудого велетня у вазочці із цукром. Висипавши цукор у раковину, я втопив ласуна і поклявся страшною клятвою покінчити з навалою.

Пізнє літо. Перше пожовкле листя на узбіччях. Час відпусток, ремонтів і міграцій комах.

* * *

Для впевненої перемоги удар мав бути несподіваним, посиленим новітньою зброєю масового враження та знаннями стратегії і тактики локальної війни. Під впливом незабутніх дитячих вражень, в яких, під дією отрути, у тарганів пробуджувались паранормальні здібності до літання, стрибків і інших див, а над усіма залишившимися у живих мешканцями квартири на довгий час нависала загроза отруєння, я одразу відмовився від послуг вітчизняної промисловості. Про закордонні засоби — лідери телевізійної реклами — я мав досить протиречиву інформацію: підробка — переманить до помешкання тарганів із усього будинку, якісний товар — означає їх стовідсоткову патентовану смертність. До усіляких китайсько-турецько-корейських винаходів у мене стійкій, привитий ще у часи пострадянського дефіцитного попиту, імунітет.

Надибавши на базарі кіоск із найширшим асортиментом смертоносного товару, я запитав отруту від тарганів. Мені одразу було запропоновано кілька новинок: пінки, пастки та приманки за ціною, що перевищувала 10 гривень — межу витрат, без того, вкрай мілітаризованого бюджету. Прослухавши на додаток сповнену апокаліпсичних жахів, розповідь про агонію шкідників, чиї трупи, у свою чергу, станють збудниками масових епідемій, я зрозумів, що просто не можу віддати своїх тарганів у лещата такої жорстокої долі. Мною керувало почуття неупередженої помсти, що сповна задовольнялось банальним знищенням.

Врешті, я придбав маленьку бляшанку за 4 гривні 75 ко-пійок. Інструкція українською мовою і чіткий штрих-код мав гарантувати відповідність торговій марці.

* * *

Попрощавшись, я евакував до родичів сім’ю і почав діяти. Першого удару було завдано за колонку — місце вірогідної головної бази противника, звідки вечорами чулося густе шепотіння, а вдень по тилам направлялися продзагони. Результат не примусив чекати. Вражені вороги посипались стиглим виноградом. Контрольний струмінь у голову примусив їх навіки завмерти у характерній позиції “боксера”.

Але тут вдача перемітнулась — скінчились мої 4 грн. 75 копійок. Балончик востаннє пчихнув, і затих… Картаючи себе за “контрольні постріли”, що спустошили мій арсенал, я кинувся у рукопашну.

Я направляв жало гніву до найпотаємніших шпарин. Невідступний, мов божа кара, капець усюди перетворював ворогів на безформні вологі галузки. Зупинився, лише тоді, коли раптом, відчув себе єдиною живою істотою серед мертвих тіл, рясно встеляючих підлогу…

* * *

Придушивши за прибиранням декілька вцілілих осередків опору, я вже святкував останню перемогу, коли краєм ока помітив молодого тарганця, що чимдуж пересікав площину стола. Розгубившись, я схибив, а він крутнувши кульбіта, зник у хащах зашафових прерій. Щож, біжи, але заречи дітей своїх і онуків цієї землі! А заповітом між нами стане мілка сітка, якою я вирішив закрити дірку вентиляційного отвору…

Але це вже зовсім інша історія!

Липень, 1999 р

3. ЧОМУ

“— Чому",— я дивився у верхню тоновану частину вікна, — ” чому маршрутка, буквально учора, коштувала 50 копійок, а сьогодні — стає у гривню? Чому” — думав я, минаючи міст, - “чому кажуть, що в одні води двічі не ввійти, адже, маслянисті буруни Південного Бугу навік прикуті до дну ланцюгами пам’яті? Чому",— розмірковував я, трясучись бруківкою Парижу”,— “чому б Верховній Раді не залишити у спокої засмикане господарство і не прийняти закон, що примусив би дівчат ходити влітку з оголеними персами? Чому”,— стрепенувся я, коли ми, раптом, завернули на Слав’янку, — “чому біля ринку будується підземний перехід, а п’ятнадцята школа огорожена парканом чисто декоративного характеру. Чому…" Бгато ще “чому?” тіснилося у в’язниці мозку, коли прийшов час моєї зупинки, яка, доречі, чомусь більше нагаду базар…

Серпень, 1999 р

ПЕРЕТВОРЕННЯ КОЛА

1. АВТОПОРТРЕТ У ВИГЛЯДІ ТРУБАДУРА

Порожня обгортка від цукерки. Діамант свята в оправі буднів. Пропалена цигаркою сорочка.

Буяючи в осяяній блакиті, ковзаючи асфальтовою змією по-під саме жовтооке море кульбаб. Перекоти-життям у дрімотному шелесті шин.

Кермує брат. Згубивши дорогою пиху, збуджено гергоче, усміхається в оглядовому дзеркальці. Карпатий ніс. Ніяковіюча посмішка. У рухах — міцний, проворний, як то було дід.

На задньому сидінні — я. Неголений. Смагляволиций. Відкроєний, мушка над припухлою верхньою, ледь кривогубий рот. Гостра лисяча борідка. Прямий ніс продовжено продольними зморшками. Багаті, в розліт, брови. Високе залисувате чоло. Зменшені діоптріями очі. Змарнілий серед постів і надмірностей тридцятидвохрічний трубадур невизначених здібностей.

У приспущене вікно б’ють струмені духм’яного парного повітря. На вітровому склі гине стокрила стрекоза.

Пірнаємо у тонель, коли у бампері переднього авто вже спалахує сонце.

8, 11 травня 2000 р

2. ПЕРЕТВОРЕННЯ КОЛА

Кілька днів небо клубочиться несміливими, а поволі звичними хмарами. Вітерець дає змогу сонцю висушувати асфальт, і знову завмирає в очікуванні вологої прохолоди. Суіцидна спека, що тижнями сушила мізки, поринула на свій південь. Зелені легені полекшенно здихають.

Та в жилах продовжує звучати поклик смерті. Невизначеність — многокутник зобов’язань, в'язниця душі у вічній муці пошуків сталості. Чимдальш — кутів більшає, збільшуючи відчай, але, і — вірогідність народження Кола Неосяжного, самодостатнього у кожній крапці.

Спливають роки… Тьм’янішає надія… Коло замикається…

Мерці повсякчас між нами. Як у власний дім, входять у наші сни. Речі, місцтна, вислов, схожа пастать або тембер голосу вмить воскрешають їх з небуття. Далекі туманні спогади, вони житимуть доти, доки живемо ми.

Небіжчик-батько плакав на столі. У лікарні від нього намагались скрити, що він помирає, і він потульно намагався повірити у одужання. Та очі ж — не збрешуть… Здебільшу, мовчав, вдивляючись у себе. “— Як будете жити?” — запитав за день до смерті.

З ранку ретельно поголився. Велика муха билась у шибку. Попрохав відчинити вікно. Глибоко вдихнув… Мати не сміла кричати — боялася сполохати відлітаючу душу.

III

Себе не віднайти між дат календаря. Пам’ять має чарівну ретроспективу, позбавлену небезпеки. Жага вражень спокушає до дій, створюючи плин часу. Зрікшись дії, дрейфуєш на плоту дійсності.

Здатність бачити у дійсному світлі даровано святим. Дар поета у здатності вгадувати дійсність. В крапці істини прозріння викристалізуються у знання, примиривши віру у вічне життя із надією на небуття.

Вечір вивільнює звуки. Дитячий гомін, гудіння машин, шепіт листя неквапно впливають у сутеніючу кімнату.

Тобі час повертатись. Прислухаюсь до кроків. Згадую тебе у світлі жавріючого кохання. Легка, мов пір’ячко, ласа до насолод — такою входиш у мої сни. Гуркіт відчиняємих дверей: “— Ти вдома?”

Між денними клопотами і зануренням у країну снів пролягає смужка прикордонного спокою, що зветься “відпочинок”. “Від-” і “до-” почину нових справ люди ховаються у черепашках помешкань.

…Із лоном, розперезавшим тіло від проміженостей до пупка, входиш у вологі щімкі сни… примушуєш забути денні страхи у що більш потаємних, що більш вразливих насолодах… до нестями обпоюєш соком ненаситного лона, між горячих пелюстків якого, у його далекій пастці, я, здається, бачу власний згорнутий ембріон.…

VІ

Я — відступник, і, все ж, я — живий. Живу, радуючи бісів, лівою рукою — ухопившись за прутень, правою — зазіхаючись неба химерною ідеєю Перетворень Кола. Живу. І мені байдуже, що про мене думають люди, адже я — один; байдуже, що думають зорі, їм — усе одно; запівдороги до любові, напівдороги від гріха, із відчайдушною надією на диво, дякуючи якому, я і живий.

20,21 липня, 29 листопада, 1999 р.

3. ЗЕРНА

Тиша… ти-ша… тии-шшааа… багряне бухкання серця… відлуння кроків у під’їзді… шурхіт шин під вікном — антитези вічності.

Знов у грі в безпрограшну лотерею під назвою “смерть”. Правила регламентують термін відстрочки. Правила встановлюємо не ми.

Узи беззахисні під ножичком днів. Навіть — шлюбні, що, як кажуть, творяться на небесах. Часом, душа із тілом поводяться, наче старе подружжя. Чвари сягають неба.

Зморшка на чолі — тріщинка у крилі ангела-охоронця. До фіналу необхідно встигнути, доки свитка тіла щільно облягає душу. Виснажене тіло перетворить її на суху тріску, спалаху якої буде не достатньо, щоб вийти на вірну дорогу.

Остання сьодмиця осені спливає відлигою у сторону щастя. Сонячний потяг чимдуж відходить за вікном. Вітер часу просіює морок думок, залишаючи чисті зерна прозрінь.

29 листопада, 1999 р

НА ЧУМАЦЬКОМУ ШЛЯХУ

ОЛЕГ КЛОПОТОВСЬКИЙ